Понад три роки чекала чоловіка з полону: історія волонтерки, яка з Херсонщини переїхала до райцентру Житомирської області
Волонтерка Центру життєстійкості Юлія Брит переїхала до Коростеня з Херсонщини і більше трьох років чекала повернення свого чоловіка Владислава з полону.
Цю зворушливу історію чули багато людей. Юлія, переселенка з Херсонщини, працювала волонтером у Центрі життєстійкості, а її чоловік Владислав потрапив у полон в перший день повномасштабного вторгнення, коли воював на Луганському напрямку. Своє щасливе возз’єднання вони відзначили 24 серпня, в День Незалежності України, коли Владислава нарешті обміняли. Про емоції, які пережила під час зустрічі з чоловіком після довгих років розлуки, Юлія поділилася в інтерв’ю.
«Спочатку цей обмін планувався на п’ятницю. Я взяла з собою волонтерів, які приходять до нашого Центру життєстійкості, і ми вирушили в дорогу. До Чернігова нам повідомили, що, на жаль, обмін зірвано і перенесено на суботу. В суботу знову отримали новину про перенесення обміну на 24 серпня. Сказати, що я відчувала щось особливе, не можу, адже за понад три роки вже звикла до того, що жоден обмін не відбувався для мене. Я намагалася зібратися, думала, що одягну окуляри, поплачу і продовжу боротися», – згадує Юлія.
Проте доля нарешті подарувала Юлії можливість повернутися до нормального життя з Владиславом. Того дня, 24 серпня, вона зайшла в особистий кабінет Координаційного штабу та побачила, що статус її чоловіка змінився з «полон підтверджений МКЧХ» на «звільнений з полону».
«Далі я майже нічого не пам’ятаю. Лише те, як наді мною стояли люди, надавали медичну допомогу, вмивали водою. Я просто не могла повірити в те, що сталося, повернення Влада стало для мене повною несподіванкою».
Юлія зазначає, що у день обміну вона стояла біля одного входу, а Владислав зайшов через інший.
«Мене це вже не хвилювало. Я побігла до того входу, але не встигла, адже їх вже провели до корпусу. Друзі з Центру, які мене знали, пропустили до мого чоловіка. Я запитала у Влада, чи йому говорили, що на нього чекають. Він відповів: «Ні, просто підійшли співробітники, взяли за руку, і я думав, що щось накоїв». І тут він вийшов, побачив мене, і його реакція залишиться в моїй пам’яті назавжди. Він був в радості, так само, як і я».
Протягом усіх років полону Юлія і Владислав не мали змоги зв’язатися, тому чоловік навіть не знав, чи покинула його дружина окуповану Херсонщину і чи чекає на нього.
«Нарешті. Я тебе люблю, – це були мої перші слова, які я сказала Владиславу. А він зізнався, що вже не сподівався на цю зустріч. Потім запитав, де ми тепер живемо. Я відповіла, що у нас є будинок у Коростені, і він видихнув з полегшенням, додавши, що я велика молодець».
Упродовж усіх цих років, поки Владислав був у полоні, Юлія постійно шукала інформацію про нього, відвідувала різні зустрічі, записувала й збирала відомості, які могли допомогти звільнити її чоловіка. Зараз вони разом, і для них попереду нове життя, яке залишає за собою всі страждання та переживання, адже головне, що вони знову разом.
